Приїхали ми в Страдч в середині осені. Пройшли на гору дорогою, що бігла серед золотавих дерев та вічнозелених сосен. Піднявшись, побачили невелику церкву - одну з кращих галицьких мурованих церков XVIII ст. — Успіння Пресвятої Богородиці. Страдецьку церкву відзначали римські папи наданням великих відпустів, а Блаженний Папа Пій XI грамотою встановив тут хресну дорогу (Кальварію) з Єрусалимськими відпустами. Біля дзвіниці стоїть бронзовий Ісус, тримаючи в руках великий Хрест, а навколо церкви – старовинний цвинтар. Усюди багато людей, що приїхали помолитися у цій православній святині. Спускаємося вниз, спочатку дорогою, потім сходами. І ось ми попадаємо до печери, створеної руками монахів. Перед входом – табличка, що розповідає про історію цієї печери. Із завмираючим серцем входимо у цю пам’ятку древності. Перше, що бачимо - невеличкий алтар. В печері є храм Нерушимої Стіни. Тут стоять ікони, є фрески, які висічені з каменя, з печерного храму ведуться довгі коридори, далі в глиб печери. Кажуть, що дороги ведуть аж до Києва, правда це чи вигадка, ніхто не може сказати. Археологічними дослідженнями встановлено, що монастир складався із вхідної галереї (довжина близько 40 м), ходів загальною довжиною понад 270 м і кількох келій, які розміщувались на глибині близько 20 м. Є одне місце, в якому протягом тридцяти років майже повністю був замурований чернець, для якого була лише щілинка для того, щоб він міг брати з рук ченців їжу. Ця 
печера врятувала ченців і деяких односельчан від нападу татар у 1243 р. За одними оповідями, ченці, знаючи про прихід татар, попередили людей з села про небезпеку і просили їх сховатися в печері. Проте односельці не послухалися священиків і більшість з них залишалася на горі. Лише дехто прислухався до порад ченців і разом з ними пішов до печери. Під час набігів татар село було спалене дощенту, а люди погинули. Знайшли татари і печеру, але, коли намірилися увійти, за легендою, перед входом з’явилася Матір Божа як нерушима стіна і Своїм Плащем закрила вхід. За іншими оповідями, люди, які сховалися у печері, були пізніше страчені татарами. Разом з ними полягли і всі ченці, які намагалися випросити помилування для людей. Після тієї страшної руїни перестали існувати Стрілиська, і аж згодом на цьому місці з'явилось нове поселення, що отримало назву Страдч (місце терпіння, страти).


Щоб добре оглянути всю печеру, необхідно мати з собою ліхтарики і похідний одяг, бо в деяких місцях доводиться лізти на колінах. Перше місце, куди попадаєш, - це велика зала, висотою десь приблизно 1,8 м, із купою маленьких кімнат. Уся печера заповнена свічками, що надає їй якогось нереального, казкового вигляді. Але чим далі, тим менше стає свічок, нижчими стають стелі і важче дихати. Ми лазили по всіх бокових коридорах, тільки один, найдовший, до кінця не пройшли – по-перше, він закінчувався дуже вузьким проходом, подолавши який (не скажу, що після цього ти залишаєшся дуже чистим), попадаєш у наступну залу зі стелею із глини. Дала йти побоялися, тому що невідомо, як буде себе ця глина поводити, якщо об неї весь час тертися головою.  

Коли виходиш з печери – відчуваєш спокій. Спокій і любов до усього прекрасного, що створено природою або людиною. Або ними удвох...