Янівський концентраційний табір у Львові, створений нім. окупаційною владою у жовтні 1941 на вулиці Янівській, куди зганяли політ. в'язнів, військ. полонених, а найбільше євреїв. Я. к. т. був транзитним табором, звідки звич. депортували до табору у Белжці. Німці зліквідували табір у листопаді 1943, винищивши більшість в'язнів. За час існування Я. к. т. в ньому знищено до 200 тис. людей.

Ворота Янівського табору смерті на північно-східній околиці Львова - найбільшого концентраційного табору для євреїв у Західній Україні. Вже у липні 1941 р. на вул. Янівській, 134 (тепер вул. Т.Шевченка), на території колишньої машинобудівельної фабрики Штайнгауза, німці відкрили ремонтні майстерні військової техніки, на базі яких, на території площею майже 3000 кв.м, наприкінці 1941 р. було створено "Табір примусової праці для єврейських робітників", вільний вихід з якого було заборонено. Від 1942 р. табір став пересильним, саме звідси євреїв відправляли на знищення у Белжець, багатьох розстрілювали неподалік табору, у так званій "Долині смерті". У 1942-1943 рр. табір поповнився тисячами євреїв, мешканців ліквідованого львівського гетто. Янівський табір припинив існування у червні 1944 р. За два з половиною роки його "діяльності" тут було знищено понад 200 тисяч євреїв. Від 135-тисячної єврейської громади Львова живими залишилися близько 800 людей.

"Танго смерті"

Найчастіше публікована фотографія із зображенням табірного оркестру Янівського табору смерті у Львові походить з альбому, який підготували в якості ілюстративного матеріалу для демонстрації на Нюрнберзькому процесі. Її неофіційна назва - "Танго смерті". В Янівському таборі смерті, створеному німецькими окупантами у Львові на вул. Янівській, 134, існував табірний оркестр, який складався з кращих львівських музикантів, людей з європейським, а подекуди із світовим ім'ям. Керівником оркестру призначили відомого скрипаля, композитора, диригента Якуба Мунда - перед війною він обіймав посаду музичного керівника Міських театрів у Львові. Ініціатором примусової організації музикантів-в'язнів в оркестр був заступник коменданта Янівського табору, унтерштурмфюрер СС Ріхард Рокіта, який перед війною був скрипалем у катовіцьких кавярнях і вирізнявся винятковими садистичними властивостями. Невідомим для потомків залишився автор танго, яке начастіше виконував табірний оркестр, згадкою про цей факт лишилася фотографія з альбому, що знаходився в партійному архіві, тепер - філії Державного архіву Львівської області.

                                        Щоденник Львiвського гетто Спогади рабина Давида Кахане

1. Знайомство з Янівським табором

Людина з часом пристосовується до будь-яких мінливостей долі, і мешканці Львівського гетто не були винятком. Вони прийняли примусове прикріплення до квартир у «казармах» так, начебто німецький указ був найочевиднішою річчю на світі, начебто він не мав своєю кінцевою метою повне їх знищення.
Поки службовці житлового відділу і Ober-juden обмірювали гетто і розподіляли будинки між різними німецькими компаніями, німці видали новий, здавалося б зовсім безневинний указ. Сталося так, що саме цей указ гестапо зробив життя багатьох євреїв зовсім нестерпним, а іншим спричинив смерть. Зміст його був дуже простий: з 17 листопада 1942 року євреям заборонялося ходити вулицями поодинці. Прямуючи на роботу і з роботи, євреям дозволяється проходити містом лише групою, очолюваною Ober-judе. Заборонялося також ходіння тротуарами, євреї мали йти проїжджою частиною.

На той час я вже був робітником шкіряної фабрики німецької компанії LPG, власником фальшивої нашивки з вишитою на ній літерою W, і щодня ходив на роботу. Посвідчення юденрату давно втратило свою цінність. Релігійний відділ припинив своє існування. З усього рабината нас залишалося лише троє: суддя ребе Шломке Раппопорт, д-р Кальман Хамейдес і я. Ребе Шмуель Раппопорт з вул. Зеленої, ребе Хирш Розенфельд і ребе із села Залозиця, Натан Нуте Лейтер, були вбиті під час «серпневої акції». Ребе Ізраель Лейб Вольфсберг, ребе Моше Ельханан Альтер і ребе Моше Ааронпрейс померли від тифу. Ребе Хамейдес роздобув робоче посвідчення компанії Растос, а я продовжував працювати на шкіряній фабриці LPG. Так починалося зосередження єврейських робітників у казармах. На LPG працювало більше тисячі робітників-євреїв, які проживали у різних частинах міста, їх ще не встигли переселити до «казарм», і вони чекали рішення житлового відділу. Очікуючи місця в казармах LPG, я змушений був переїхати з вулиці Замарстиновської 21 на далеку брудну вуличку з безглуздою назвою Замарстинів. Це був мій четвертий переїзд.

Того ранку, 17 листопада, у правлінні шкіряної фабрики мене попросили скористатися своїми численними контактами в житловому відділі, щоб допомогти робітникам компанії у вирішенні житлової проблеми. Спочатку я опирався дорученню, яке вимагало відвідин гетто – це було те, що мені найменше хотілося робити. Як доказ, серед інших аргументів, я наводив виданий днем раніше указ гестапо. Щоб зменшити мої страхи, мені дістали спеціальну перепустку. Єврейські робітники провели мене до воріт фабрики, і я попрямував до гетто. Чи міг я знати, що мене чекає попереду? 

Було десь між дев’ятою і десятою ранку. Ранок був похмурим, насупленим і дощовим. Невпинно повторюючи про себе вислів «ті, хто посланий з благою місією, не зустрінуть зла», я пройшов Грудецьку вулицю, потім Казимирівську (нині приєднана до вул. Городоцької) і звернув на Сонячну, яку євреї називали вулицею Сонця. На вулиці Сонця я зустрів єврейську дівчину з блідим переляканим обличчям. 

– Швидше йдіть звідси, українські поліцаї хапають на вулицях євреїв, – сказала вона мені.
– Навіть тих, у кого є перепустка? – запитав я.
– Так, навіть людей із найкращими посвідченнями.
Знехтувавши її попередженням, я продовжував свій шлях до гетто. «Якось вислизну від них, – думав я. – Повинний же я якось допомогти знайти житло для робітників нашої фабрики».

Коли я пройшов уже половину вулиці Сонячної, з брами вискочив озброєний український поліцай.
– Куди ти йдеш? – запитав він. Я протягнув йому перепустку, але він навіть не глянув на неї. – Я покажу тобі, проклятий жиде, як ходити вулицями без супроводу. Собак треба тримати на ланцюгу!
Протягом п’яти хвилин поліцаї зібрали восьмеро євреїв – п’ятеро чоловіків і трьох жінок. Вишикувавши по двоє, вони відвели нас до комісаріату української поліцейської дільниці на вул. Казимирівській. На подвір’ї дільниці вже було повно-повнісінько затриманих євреїв. Кожні п’ять хвилин поліцай приводили нових. Потім нас замкнули в темних, брудних камерах, чоловіків і жінок окремо. Перед входом до камери кожному дістався удар важким чоботом, щоб він, боронь Боже, не забув, де знаходиться.

Коли очі звикли до темряви, я зміг роздивитися навколо: камера вісім метрів довжиною і шість шириною геть заповнена євреями – старими, молодими, дітьми. Одні сиділи на підлозі або притулялися до стіни, інші стояли і спокійно розмовляли один з одним. Двері час від часу відчинялися і поліцай уштовхував ще кілька людей. Поступово камера переповнилася настільки, що в ній стало важко дихати. Навіщо вони нас тут тримають? Що з нами буде? Поруч зі мною стояв чоловік зі своїм семирічним сином. Хлопчик весь тремтів і весь час запитував батька: «Тато, тато, коли ми підемо додому?» 
Двері більше не відчинялися. Очевидно, тюремники зрозуміли, що в нашій камері вже немає місця. Розмови, котрі люди вели пошепки, поступово вщухали. Дитина заснула. Усі думали про одне: що з нами буде? Але ніхто не наважувався спитати про це вголос.

Раптом двері різко відчинилася і на порозі з’явився офіцер української поліції в супроводі двох поліцаїв. 
– Підвестися! Усім підвестися! Шикуватися по п’ять чоловік!
Не пройшло і кількох секунд, ми вишикувалися, підтяглися, немов справжні солдати.
– Чоловіки віком за п’ятдесят років, діти молодше п’ятнадцяти – крок уперед! Швидко розібратися!
Усі добре розуміли, що це означає. Молодих швидше за все пошлють до трудового табору, дітей і літніх – на смітник. Люди, що стояли струнко, обім’якли. З криками «Los! Los!» з’явився есесівець. 
Далі почалися сцени, від яких розривалося серце. Діти здійняли плач, відмовляючись покидати своїх батьків. Українські поліцаї стали розділяти їх силою. Галас, лемент, прокльони, удари і знову прокльони.
За півгодини внутрішнє подвір’я поліцейської дільниці на вул. Казимирівській було очищене від «непродуктивних» євреїв. Залишилися тільки молоді й здорові. 

– Тепер ви будете працювати і жити в Янівському таборі, – сказав есесівець. – Якщо ви будете добре себе поводити, вам там буде краще, ніж у гетто. 
Прощавай свобода! Не зважаючи на наше гірке й важке існування в гетто, ми могли бачити хоча б проблиск волі. Тепер же я змушений стати мешканцем відомого Янівського табору примусової праці.

Колона чисельністю в кілька сот осіб, які шикувалися по п’ять у ряд, супроводжувана українськими поліцаями під наглядом есесівця, рушила вулицею Казимірівською, потім Янівською у напрямку до табору. Ніби для того, щоб нам сильніше відчути весь жах становища, на небі сяяло сонце. Навколо були люди, жінки котили перед собою дитячі візочки, гріючись в останніх променях осіннього сонця. Світ продовжував жити, ніби нічого не трапилося. Він не бажав що-небудь змінювати тільки тому, що кілька сотень євреїв вели до Янівського табору.

Наприкінці Янівської вулиці, біля станції Клепарів, колона зупинилася перед широкою брамою з написом: «Der S. S. und Policei Fьhrer im Distrikt Galizien. Zwangsgar beis Lager in Lemberg» (Фюрер СС і поліція в дистрикті Галичина. Львівський табір примусової праці). Есесівець щось промовив до охорони і за кілька хвилин брама – брама до пекла – з рипінням відчинилася. Кілька сот нових жертв ступили на табірну землю, вже просочену кров’ю мучеників. 
Увесь час, поки мене вели до табору, я перебував в шоковому стані. Мене немов би паралізувало. Різкий звук затуленої за моєю спиною брами призвів мене до тями. Я став в’язнем Янівського табору. Мені на думку спали два вислови, прямо протилежних за змістом. Один з Біблії: «Здійми взуття своє з ніг своїх, бо те місце, на якому стоїш ти, – земля це свята!» (Вихід 3:5). Інше було з Дантового «Пекла»: «Лишайте сподівання всі, хто входить».

Янівський табір був розділений на три частини. В одній із них були гаражі, майстерні і контори; євреї, в’язні, працювали тут на адміністрацію табору. Тут же стояли окремі будинки для табірного персоналу, есесівців і так званих «аскарів» (askars) – численних зрадників різного роду, переважно, українців, власовців і дезертирів з Червоної Армії – усіх тих, хто добровільно пішов слугувати німцям. У центрі цієї частини табору стояв особняк його коменданта, оберштурмфюрера Густава Вільгауза, того, хто правив життя і смерть в Янівському таборі.

У другій частині знаходився власне табір. Тут, за колючим дротом, утримувалися в’язні. Кількість євреїв у таборі коливалася від семи до восьми тисяч. Була також невеличка кількість неєвреїв, засуджених за різноманітні порушення, яких після відбуття терміна ув’язнення звільняли. Їх теж катували, але не вбивали. В’язні жили (тобто, спали, тому що весь інший час вони знаходилися на роботі) у бараках, замість ліжок у них були дерев’яні нари, у кілька поверхів. Перед бараками було велике подвір’я, де відбувався переклик в’язнів. Кухня була розташована позаду, за нею – шибениці, поруч із ними – убиральня. Заглиблена ногами багатьох жертв стежка вела до невеликого проходу в колючому дроті. Прохід закінчувався оберемком колючого дроту. Далі була вузька розпадина між двома пагорбами. Ці пагорби – «Картумівка» – були добре відомі усім львів’янам. Більшість страт здійснювалася саме в цій розпадині.

Через прохід в огорожі з колючого дроту поліцаї виводили групи євреїв у розпадину і там розстрілювали. Цей вузький прохід був нічим іншим, як останньою дорогою львівських євреїв. Трупи деяких жертв закопували в спільних могилах прямо на місці розстрілу, інші спалювали.

Перша і друга секції табору були бруковані уламками надмогильних плит зі львівського цвинтаря і гострим неотесаним камінням (польською kocie lby – котячі голови). Зокрема, цим гострим камінням був вимощений прохід до особняка коменданта Вільгауза. Час від часу цей прохід використовували для проведення добору. Охорона змушувала в’язнів бігти по котячих головах. Голодних, ослаблих, виснажених євреїв змушували демонструвати свою витривалість, влаштовуючи змагання з бігу по цих гострих каменях. Тільки найздоровіші могли дістатися фінішу, не впавши. Тих, хто падав, відправляли, за висловом в’язнів, «на смітник», тобто на смерть.

Третя секція називалася DAW (Deutsche Aussristungs Werke). Фактично це було ніщо інше як промислова імперія, до складу якої входили фабрики та майстерні, що належали концерну Goering. Згодом їх стали називати Hermann Goering Werke. Імперією DAW керував відомий вбивця, гаупштурмфюрер Гебауер, засновник Янівського табору. Більше половини в’язнів Янівського табору і значна частина мешканців гетто працювали на DAW. 
Всі три частини табору були відокремлені одна від одної колючим дротом. Табір у цілому був оточений подвійним парканом з колючого дроту, що постійно освітлювався електричними ліхтарями і прожекторами. Уздовж паркана стояли спостережні вежі, на них вдень і вночі чергували озброєні кулеметами «аскари» та есесівці.

Як будь-який гарний господар, цікавий до свого господарства, оберштурмфюрер Вільгауз жив на території табору, поруч зі своїм підприємством. Його особняк був наче музей, палац див, повний-повнісінький цінностей, украдених у львівському гетто. Сам Вільгауз був природженим убивцею і влучним стрільцем на додаток. Він часто практикувався в стрілянині по живих мішенях з балкону свого будинку – мішенями були в’язні, що проходили подвір’ям табору.

Якось його донька, що мала нордичне ім’я Хайке, святкувала день народження. Її батько, вважаючи себе витонченою особою, вирішив порадувати в цей день свою маленьку дівчинку. Він узяв її за руку, вивів на балкон і вказав на євреїв, що ходили подвір’ям. Вони належали до «калічної бригади». Це були люди, які ледве трималися на ногах, скоріше мертві, ніж живі, ті, кого вигнали з лав робітників, тому що їх уже не можна було використовувати для робіт у місті. Вільгауз вбивав їх одного за другим, як птахів на полюванні. Не тямлячи себе від радості, Хайке гучно била в долоні. Схоже було, що мистецтво її батька викликало в неї почуття величезного задоволення.

Отилія, дружина Вільгауза, теж не залишалася пасивним спостерігачем усього того, що відбувається. Коли, наприклад, траплялася така щаслива подія, як акція в гетто, вона теж приєднувалася до проведення операції, озброївшись невеличкою рушницею, якою вона чудово володіла. Не інакше як сам диявол посватав цю пару.
У Вільгауза були впливові покровителі на вищих щаблях влади. Його підтримував фюрер СС і поліції дистрикту Галичина, майор Катцман, що був дуже задоволений його діяльністю і надавав йому повну свободу дій.

Фактичного керівника DAW, гаупштурмфюрера Гебауера взагалі важко описати: це була не людина, а справжнє втілення диявола. Це був високий, завжди елегантно вдягнутий офіцер, з аристократичним обличчям, з пронизливими чорними очима і манерами кінозірки. Він був розумний, хитрий, проникливий і при цьому не мав жодної професії. Саме він був засновником і організатором Янівського табору. Пізніше, із розширенням табору, його комендантом був призначений Вільгауз, а Гебауер став хазяїном DAW. Його фахом було удушення. Він дуже добре знав, як дати урок стомленому, розбитому в’язню, якому трапилося заснути під час роботи. Повільно і нечутно, мов кішка, він наближався до своєї жертви, щоб, не дай Боже, не збудити заснулого. Якщо єврей засинав, лежачи на землі, Гебауер своїм елегантним лакованим черевиком наступав йому на шию і давив доти, доки нещасна жертва не починала синіти, переставала дихати і врешті віддавала останній подих. Якщо ж ув’язнений засинав, схилившись над робочим столом, Гебауер знімав з нього светр і душив його цим светром. Якщо на єврейському робітникові не було светра, Гебауер душив його власними аристократичними руками з акуратним манікюром.

Покаранням за дрібнішу провину були удари. Якщо єврейський робітник на мить припиняв роботу, щоб розім’яти м’язи, або згромаджував на спину менше цеглин, ніж наказували табірні правила, Гебауер, мов голодний вовк, кидався на свою жертву, стягав із неї штани, жбурляв на землю і починав стьобати шкіряним батогом. Він продовжував бити, поки не стомлювався або поки жертва не припиняла смикатися.
У майбутньому психологи, мабуть, досліджуватимуть психіку вбивць, подібних до Гебауера. Коли він душив або бив свою жертву, його зовнішність повністю змінювалася. Замість елегантного, аристократичного вигляду, офіцера з’являвся садист-убивця з кровожерливим, спотвореним обличчям. Видовище забитого до смерті єврея, що качається у власній крові, діяло на нього, мов наркотик. Спазми і конвульсії задушеного ним єврея збуджували його, давали йому ні з чим незрівнянну втіху, надавали задоволення його хіті. Але як тільки він припиняв душити або завдавати ударів, він одразу ставав таким, як раніше, розправляв свою форму, знімав рукавички і – престо! – перед вами знову стояв елегантний офіцер-аристократ, досконалий зразок «пануючої раси».

Це були дві головні фігури в таборі. Крім них, я добре запам’ятав кілька інших садистів, що теж назавжди закарбувалися в моїй пам’яті. Так, я згадую есесівця на прізвище Блюм, якому було не більше двадцяти років. Він звичайно з’являвся на подвір’ї для переклику, маючи довгий батіг із зашморгом на кінці, як ковбой, що збирається полювати на диких коней із ласо в руках. Потім він розпочинав вибір жертви – предмета своєї гри – серед тисяч в’язнів, що стояли на подвір’ї. Знайшовши потрібну мішень – частіше старого, слабкого або виснаженого єврея – він накидав зашморг йому на шию і тяг нещасного доти, доки той не конав у нього в ногах.

Виконуючи обов’язки завідувача складом, Блюм порядкував всім одягом, білизною і взуттям тих, хто був знищений у Белзеці та всій Східній Галичині. Щодня перед його складом зупинялися великі фури, вщент навантажені речами загиблих. За цими машинами можна було точно визначити, які містечка Східної Галичини вже стали «Judenrein». На Блюма працювала величезна кількість єврейських робітників. У нього було три головних комірники: Шлейхер, власник відомої львівської фабрики газованих напоїв; рав з Колодієва, який, якщо я не помиляюся, був сином ребе Бабада з Баска, і Шрейбер, член партії Агудат Ісраель. За час перебування в таборі ці троє втратили усю свою людську гідність. Вони віддано слугували золотому боввану і старанно вишукували «багаті костюми», де їхній загиблий власник міг зашити золоту монету або діамант. Завдяки їхнім зусиллям збагачувався Блюм.
Я також добре пам’ятаю есесівця на ім’я Хейнкін. Це був високий чоловік двадцяти п’яти років, із блакитними очима, світлим волоссям і приємним рум’янцем на обличчі. На перший погляд він здавався досить милою людиною. Але той, кому припадало мати з ним справу, швидко розумів, що він являє собою.

Якось я бачив, як він супроводжував групу євреїв, яких вели з міста з зв’язаними руками. Мені дотепер не зрозуміло, чому їхні руки були зв’язані, бо в таборі таке траплялося вкрай рідко. Можливо це були партизани, а може, їх упіймали з фальшивими документами. Озброївшись автоматом, Хейнкін ходив навколо них, як звір, що вистежує свою здобич. Його обличчя то синіло, то червоніло. Його ніздрі тріпотіли, як у хижака, що учуяв запах крові. Він пропадав з нетерпіння, очікуючи момент, коли зможе приступити до розправи над своїми жертвами.
Перед моїм внутрішнім поглядом проходять есесівці, що командували нами під час мого перебування в таборі: заступник Вільгауза Еплер, Шейнбек, Силер, Мансфельд, Вепке, Урманн, Колонко, Хейниш, Гржимек, Брамбауер.
Саме Еплер приймав мене, коли я проходив через приймальний пункт. Це був високий, елегантно одягнений німець, у руках він тримав батіг для їзди верхи. Він ходив перед групою з кількох сотень єврейських жінок і перераховував їх, ударяючи батогом по обличчю. Серед жінок я впізнав тих, що були захоплені сьогодні ранком разом із нами. Перелічені Еплером жінки були передані загону «аскарів», які відразу їх забрали. Через декілька днів я дізнався, що всі вони були розстріляні. Таборів для жінок на той час ще не існувало. 

Новоприбулих на приймальному пункці приймали Еплер і Блюм. Нам наказали спорожнити кишені і викласти на стіл усе, що в них було: документи, гроші, цінності. У мене в кишені було тільки сто злотих і робоче посвідчення.
– Де ти сховав гроші? – запитав Блюм.
Дивлячись йому в очі, я спокійно відповів, що крім цих ста злотих у мене немає інших грошей. Цього було достатньо, щоб збудження охопило його. Кров кинулася йому в обличчя, ніздрі затріпотіли і за мить я відчув його кулаки на своєму тілі. Більшість ударів впало на голову. Він заспокоївся лише тоді, коли побачив, що моє обличчя стало багряним, потім посиніло і з носа заюшила кров. Зірвавши мою нашивку, на якій красувалася літера W, він передав мене єврею, що виконував обов’язки канцеляриста, той записав мої дані. Болючим копняком Блюм викинув мене з приймального пункту.

На дворі я потрапив до рук «аскара», який приєднав мене до групи євреїв, що вже пізнали цю церемонію і були призначені до Львівського табору примусової праці. Хоч я був приголомшений ударами, мені вдалося стати в ряд, але минуло ще чимало часу перш, ніж я остаточно отямився. Хтось дав мені шматочок вати, і я якось зупинив кров, що капала з носа. Поступово мій розум знову прояснів.
Було близько першої години. Сонце знову сховалося за хмарами, але дощу не було. Робота припинилася, і робітники бригади шеренгами рушили на кухню за своїм обідом. 

Одягнені в дрантя чорнороби DAW, зі спухлими від голоду обличчями, тримаючи в руках олов’яні тарілки, стукіт яких нагадував дзенькіт монет у коробці для збору пожертв, довгою колоною рухалися в бік кухні. За ними прямувала бригада кваліфікованих робітників. Хід завершували «калічні бригади». Вони складалися з тих, кого «відбракували» з інших бригад –людські тіні, примари. Тільки кілька з них могли якось зберігати вертикальне положення. В основному повз мене чвалали згорблені, скривлені, переламані людські скелети. Вони йшли повільно, ледве тягнучи ноги. Час від часу їх підганяли палицями двоє «аскарів». Тим часом решта бригад встигла сховатися за бараками внутрішнього табору.

З приймального пункту вийшли троє. Один ніс відро та пензель, другий – невеличкий ранець, третій – стіл і стілець. Особа з жовтою пов’язкою на рукаві, що несла ранець, виявилася бригадиром. Він наказав поставити стіл і стілець поруч із нами і звернувся до нас з такими словами:
– Всі новоприбулі мають бути пострижені відповідно до табірних вимог. Відтепер носити довге волосся заборонено. Зараз перукар постриже вас наголо. Потім на боках ваших штанів, а також ззаду на піджаках та пальтах художник намалює червоні смуги. Змивати фарбу заборонено, до того ж вона незмивна. Після того як вас пострижуть, кожен із вас одержить жовту трикутну емблему, нашивку з вишитим номером і круглий жетон з тим же номером, що ви повинні носити на шиї. Жовту емблему і нашивку ви повинні нашити на ліву полу верхнього одягу. Після того як усіх вас обстрижуть і впорядкують, ви рушите до лазні. Ваш одяг там теж продезинфікують.
Тим часом перевірка на приймальному пункті завершилася. Більше чотирьохсот побитих, закривавлених людей вишикувалися в ряд, очікуючи «стрижки».

До четвертої години всіх нас «упорядкували» і ми були готові йти до лазні. Але перед тим, як ми пішли, Еплер виголосив довгу промову:
– Ви повинні почувати себе щасливими, що опинилися в таборі. У таборі знаходяться по-справжньому вільні люди – люди, що працюють, на відміну від паразитів, що живуть у гетто. Праця зробить вас вільними. Звичайно, ви повинні підпорядковуватися діючим у таборі правилам, багато працювати, бути чесними. Тікати з табору забороняється. Якщо хтось утече, замість нього будуть розстріляні троє в’язнів. Ви повинні підпорядковуватися наказам. Проте в таборі ви маєте захист і вам не потрібно боятися акцій, як у гетто. Тут ви забезпечені роботою, їжею і житлом.
Як прекрасно лунало гасло «Праця робить вільним (Arbeit macht frei)»! Коротше кажучи, нас очікувало ідилічне життя. 

Після промови четверо «аскарів» і двоє табірних поліцаїв-євреїв повели нас до лазні на вулиці Шпитальній. Поки ми йшли туди, наші серця шалено билися від страху. Ми добре знали лазню на Шпитальній, пекельну діру, яка за літо поглинула десятки жертв. Якось поліцаї загнали туди більше сотні євреїв та з 10 чи 12 душів направили на них струмені гарячої води, майже окропу. Ніякого мила їм, звичайно, не видали. У дверях стояли п’яні есесівці з пістолетами напоготові. Нещасні щосили намагалися дістатися до стіни, сховатися за масою голих тел. Коли хвилювання досягло апогею, есесівець змусив людей заспокоїтися, відкривши вогонь по оголеній юрбі.
Ми швидко наближалися до лазень. Хоча з того часу ми більше не чули про подібні звірства, хто міг знати, що нас чекає? Можливо, саме сьогодні вони пригадають про дні Рокити?

Рокита, фольксдойче з Верхньої Сілезії, раніше працював музикантом у кафе в Катовіцах. Зараз він став Untersturmfьhrer der Waffen SS. Ця кровожерлива тварюка ніколи не пропускала жодних провідин лазні. Саме він керував диявольським спектаклем під назвою «Лазні на Шпитальній». 
Ми були щасливі, що у вересні 1942 року Рокити вже не було у Львові. Він заснував власну імперію – власний табір у Тернополі.

У великому, світлому залі чекання лазні панувало пожвавлення. Декілька «аскарів», сидячи на підлозі, грали в карти. Інші, стоячи біля входу, грали на гармоніці та співали сентиментальних українських пісень – «дум». Нас ввели до зали і звеліли роздягтися. Половина новоприбулих залишалася за дверима, тому що для всіх місця в лазні не вистачало. Тут нас обшукали вдруге. «Аскари» обшукували нас за власним розсудом і робили це куди старанніше, ніж німці на приймальному пункті. По-перше, черевики: власник добрих черевиків змушений був відразу з ними розпрощатися і натомість одержував зношені черевики «аскара». Весь інший одяг теж був педантично оглянутий, внаслідок чого до рук «аскарів» потрапило кілька діамантів і золотих монет. 
Цей обшук, що називався «оглядом», продовжувався понад годину; протягом цього часу ми стояли голі, цокаючи зубами від холоду. Потім, без усякого попередження, хтось дав сигнал, і «аскари», підганяючи нас ударами палиць і чобіт, стали проштовхувати всіх 200 чоловік через вузький прохід усередину лазні. При цьому вони підбадьорювали себе дикими, вигадливими вигуками. Ці люті вигуки змішувалися зі стогоном побитих людей. Через кілька хвилин ми вже стояли під струменями з душів, що лили окріп на наші побиті, скривавлені тіла – відчуття було таким, начебто сипали сіль на відкриті рани. Що ж стосується іншої половини прибулих, то «аскари» були поглинені обшуком і не поспішали заводити їх усередину.

От як виглядало те, що називали «лазнями на вулиці Шпитальній».
О сьомій годині ми повернулися до табору. На контрольному пункті нас перерахували і виявилося, що не вистачає двох в‘язнів: очевидно, їм вдалося втекти або з лазні, або на зворотному шляху. Нас охопив страх. Наявність втечі означала, що на самому початку свого табірного шляху ми станемо свідками страти. На кого впаде жереб?
«Аскари», що відповідали за нас, грізно зиркаючи, повели усіх через подвір’я для переклику до барака № 5 у внутрішньому таборі.

Барак № 5, найтемніший і найбрудніший за всі бараки в таборі, служив житлом для бригад некваліфікованих робітників. Велику частину помешкання займала «Ostbahn-бригада». Вона складалася з євреїв, яких використовували на залізничній станції для найважчих і брудних робіт – в основному для миття паровозів. Вони завжди були вкриті сажею, їхнє брудне вбрання вже неможливо було відіпрати. Та їм і не дозволяли ні митися, ні прати білизну і вони завжди були улюбленою мішенню для глузувань есесівців і залізничної української поліції, таке собі втілення «брудного жида». За час мого перебування в таборі «Ostbahn-бригада» була самою найжалюгіднішою з робочих бригад. І саме вона забезпечувала основний матеріал для розправ.

Протягом зими 1943 року я був свідком трьох страт робітників цієї бригади. Найстрашніша з усіх відбулася 17 березня, після того як єврей під час роботи убив есесівця. Наступним ранком, коли ми всі зібралися на переклик, Вільгауз помстився за німця. Він вивів більше тридцяти членів «Ostbahn-бригади» і на наших очах власноруч розстріляв їх одного за одним. Цього дня у таборі та в гетто були позбавлені життя більше 200 євреїв.

Крім «Ostbahn-бригади», тут знаходилися п’ять бригад табірних різноробочих і одна бригада, що використовувалася в місті на будівництві. За моїми оцінками, в бараку животіло близько трьохсот людей. Маленькі лампочки тьмяно освітлювали велике прямокутне помешкання з трьома рядами шестиярусних нар. В’язні блукали проходами поміж нарами, як довгими темними тунелями, пропонуючи на продаж хто що міг: кусень хліба, оселедець, цукор, картоплину, горнятко кави, підсолодженої цукром. Але були й такі, хто продавав предмети розкоші: ковбасу, солодкі булочки, шоколад, навіть лікер. Серед останніх були здебільшого молоді, моторні та винахідливі люди, що користувалися перевагами роботи в місті, щоб пронести в табір усілякі товари. Час від часу вони продавали і більш небезпечні товари, наприклад, листки підпільних єврейських або польських газет, що піднімали наш дух і вселяли оптимізм у серця замучених і зломлених євреїв.

Як і в інших бараках табору, у бараку № 5 були свої днювальні й табірні поліцаї, що відповідали за порядок, санітарію і безпеку. За порядок у всьому таборі та за всіх табірних поліцаїв відповідав Ормланд, особа з лиховісною репутацією, який збагатився, співробітничаючи з німецькими доглядачами, і встиг видертися на вершину табірної ієрархії, досягнувши посади коменданта табору.

«Аскари» передали нас Ормланду та його підлеглим. Ті нас ще раз перерахували і повели до бараків. Як я вже казав, барак № 5 був набитий в’язнями. Ніхто не був готовий поділитися з нами вузькою дошкою, на якій він спав. Після тривалих переговорів табірний поліцай, мій колишній учень, допоміг мені знайти місце в середньому ряду, на шостому ярусі. Старожили зустрічали нас хто з байдужністю, хто з невдоволенням, а хто і з явною ворожістю. Нові в’язні означали ще більшу скупченість у бараках і менше місця на вже й без того перенаселених нарах. Поступово барак стали заповнювати людські тіні – табірники, що повертаються з роботи. Лише деякі виявляли цікавість до новоприбулих. Більшість проходили повз нас байдуже, наші схвильовані, неспокійні погляди зустрічалися з їхніми отупілими і тьмяними. Вкінець змучені, виснажені денною роботою, вони падали на свої брудні нари, по яких повзали воші, і миттєво засинали.

О дев’ятій вечора кілька тьмяних лампочок, що освітлювали барак, вимкнули. Я лежав на своїй дошці, але сон не йшов. Перед моїми очима плинули події сьогоднішнього дня, не даючи заснути. Це був перший день мого табірного життя – 17 листопада 1942 року. Ніхто ще не пішов звідси живим. Що буде з моєю донею, якщо вона залишиться живою? О, Творець, невже ти дійсно вирішив знищити Свій народ, народ Ізраїлю? Всі акції, всі способи, які використовуються для нашого винищування, перевершують найстрашніші покарання, обіцяні в книгах «Повторення Закону» і «Левит».

Я лежав на шостому, верхньому ярусі спальних нар. Десь поруч просочувалося слабке світло – очевидно, час від часу табір прочісували прожектори. Мої руки намацали олов’яний жетон, що звисав зі шнурка, одягненого на мою шию. На ньому було вибите число – мій «реєстраційний номер», такий, як звичайно вішають на собак (Hunde-Marke). При слабкому світлі, що просочувалося через найближче віконце, я роздивився цифри на моєму номері: 2250. Відтепер у мене немає імені, я просто номер 2250. Ця цифра свідчила про те, що до 17 листопада 1942 року через цей табір пройшли тисячі євреїв і одному тільки Богу відомо, скільки з них залишилося живими. Але може бути, це число має одночасно й інший зміст? Відповідно до Кабали, числа відіграють таку ж важливу роль у людському житті, як і літери. Якщо глянути з цього боку, число 2250 не таке вже й просте. Його складові в сумі дають 9 (2+2+5+0=9). Число 9 має надзвичайні якості. По-перше, це половина від 18, або на івриті Хай, що значить живий. Вісімнадцять, 1+8, знову дає 9. Талмудичні мудреці підтверджують, що «печаткою Святого, хай буде Він благословенний, є істина». Три івритські літери (алеф, мем і тав) утворюють слово Емес (істина), і відповідають цифрам 1, 40 і 400. Їхня сума складає 441 (1+ 40+400). Три цифри цього числа теж дають у сумі 9 (4+4+1). Я вхопився за свій номер, як потопаючий хапається за соломину: мені він здавався знаком з небес. Наші благословенної пам’яті мудреці говорили: «Навіть коли вістря меча на її шиї, людина повинна залишатися милосердною» (Трактат Брахот, 10). Моє становище в’язня Янівського табору було настільки безнадійним, що я цілком міг відчути вістря меча на своїй шиї. Цієї ночі я так і не стулив очей. Щосили намагаючись не піддатися розпачу, я весь час повторював фразу: «Навіть коли вістря меча...» Я вирішив обов’язково зберегти свій круглий жетон з числом 9, що означає «живий».

О 4.30 ранку запалили світло й у бараку пролунав голос днювального: «Піднімайтеся, євреї, піднімайтеся, табірники, піднімайтеся, поци (лайка) і до роботи». Голос був скорботний, чи то як плач, чи то як сміх. Комічний віршик нагадав мені пісеньку синагогального сторожа, що будив людей на сліхот. Це звучало трагікомічною пародією. Потім я дізнався, що батько днювального дійсно був сторожем синагоги в одному з містечок Східної Галичини. Свій поклик він повторював щоранку, тим самим голосом.

Барак відразу заворушився. Сонні, але трохи відпочилі, в’язні поспіхом спускалися зі своїх нар. Почався біг наперегони до убиральні та умивальників. В обох місцях швидко шикувалися довгі черги: люди поспішали звільнитися від непотрібної ноші. Щоб зробити життя ув’язнених якомога жалюгіднішим вбиральня, і умивальник були навмисне побудовані явно замалих розмірів і задалеко один від одного. Ті, кому вдалося швидко впоравитися з цими двома ранковими процедурами, поспішали зайняти місце в найдовшій черзі – черзі на кухню. Для того непосильного навантаження, яке витримували виснажені в’язні сніданок був аж занадто мізерним: чорна кава і скибка хліба, змащена чимось, схожим на джем. За табірними правилами, на всі ранішні дії покладалося 75 хвилин. Повинен зізнатися, що мені лічені рази вдалося вправитися з усіма трьома. Дуже часто вікно кухні виявлялося зачиненим до того, як я встигав до нього дістатися, щоб отримати свій вбогий сніданок.

О 5.45 всі в’язні вже стояли, вишикувавшись на подвір’ї, для переклику. Цю ранкову церемонію кожен чекав з жахом. Завжди знаходилися люди, яким щастило втекти. І це завжди було приводом для покарань. За кожного втікача черговий есесівець міг розстріляти трьох, чотирьох, п’ятьох євреїв. З батогом у руці, він походжав серед колон ув’язнених у пошуках жертви. Знайшовши, він вказував на неї своїм батогом: ти, ти, ти! Це означало: «Виходь вперед і ставай перед строєм!» Після цього надходив наказ: «Dreh dich um! (Кругом!)». І лунав револьверний постріл, розриваючи лиховісну передранкову тишу. Людина падала на землю. Подібні сцени повторювалися майже щодня.


-----------------------------------------------------------------