Історія

У часи Київської Русі та Галицько-Волинського князівства неподалік села знаходився другий після Києво-Печерської лаври підземний монастир в Україні. Розміщувався на високій горі на лівому березі р. Верещиці поблизу с. Страдч. Згадується в Галицько-Волинському літописі від 1242 під назвою «Печера Домажирова».
Археологічними дослідженнями встановлено, що монастир складався із вхідної галереї (довжина бл. 40 м), ходів загальною довжиною понад 270 м і кількох келій, які розміщувались на глибині бл. 20 м. На вершині гори знаходилось укріплене городище. Монастир припинив своє існування бл. 14 ст.
До нашого часу збереглися численні легенди про монастир, знищення ченців монголо-татарами.
Страдч — місце фізичних і духовних зцілень
Нещодавно побачила світ невелика книжка, яка не надто виділяється серед інших, навіть попри те, що йдеться про релігійне видання. Її назва&зцілеnbsp;— «Знайди прихисток своїй душі на Страдецькій Хресній дорозі».
Але, як стає зрозуміло з назви, характерною відмінністю праці п. Лесі Коваль, автора видання, є вибір адміністративної одиниці, про яку йдеться, — села Страдч Яворівського району Львівської області. Воно є одним із декількох прочанських місць Української Греко-Католицької Церкви, але, порівняно із Зарваницею, Креховом, Уневом тощо, є менш відоме.
«Історія цієї святині незвичайна, — читаємо у книжці. — Її початки сягають щонайменше ХІ ст. У той час, завдяки Божому Промислу, облюбували собі цю місцину кілька зайшлих ченців — ідучи з Києва чи, може, з Малої Азії. Натхненні до схимницького життя, подолали важку працю — видовбали у камені-пісковику печерний монастир, де й провадили, упокорені духом, у молитві й пості, життя. Страдецька печерська Лавра — чи не єдина в Західній Україні пам'ятка християнства, що зберегла свій вигляд до ХХ ст. майже таким, як за часів, коли була монашим помешканням».
Село Страдч, як і тепер, розташовувалося на перетині шляхів — зі сходу на захід і з півночі на південь. Мешканці з гори часто спостерігали за тими, хто прямував дорогою. Але це було єдиним задоволенням, бо таке місце сприяло вторгненню кочівників.
У часи небезпеки Божі ченці поступалися своїм помешканням і тоді воно слугувало місцем укриття для людей. Коли у Бірку змагалися дружини Ростислава і татар, налякані селяни знаходилися в печерному монастирі. Хтось із людей вистрелив у татарина, котрий проїжджав на коні, однак стріла не влучила. Татарин почав галасувати — і частина загону кинулася на пошуки стрільця. Так, несподівано було викрито вхід до печерної Лаври, де заховалося близько двох тисяч людей.
Коли розлючені татари наказали укритим вийти зі сховку, то були вкрай здивовані — їхня вимога залишилася невиконаною. Тоді, шаленіючи від люті, розклали багаття в головному коридорі. Люди й після цього не вийшли. На їхній захист стали ченці, які молилися у сільській церкві вгорі. Поклонилися нелюдам і благали помилувати бідолашних. Та закам'янілу душу хана не розчулили ні прохання ченців, ані, тим паче, зойки страждаючих, що доносилися з печери. Насміхаючись, він відповів, що полум'я можна погасити лише одним способом — кров'ю монахів. Після тих слів ханові вояки з ножем кинулися на ченців і повбивали їх. А тим часом ядучий дим нещадно поглинав людські життя без огляду на вік і стать.
Лемент піднявся угору та кликав про помсту до Неба. Він зранив Серце Пречистої Діви Марії, яка гірко плакала над своїми дітьми. Тоді зійшла Мати Божа на страдницьку гору, встала перед татарами з піднятими руками і мовила: «Не руш! Стіна!» Бо вони чинили свою темну волю лише над тілами, але християнські душі були вже їм непідвласні. Після тих подій в околиці монастиря по-особливому відчутно опіку та присутність заступниці — Божої Матері Нерушимої стіни. Гору почали називати Страдницькою чи Страдецькою, а поселення, котре відновилося з часом, — Страдчем.
Як довідуємося з книжки, Страдч утішається чотирма особливостями, завдяки яким його справедливо вважають прочанською місцевістю. Йдеться про Страдецьку печерську Лавру та чудотворну ікону Страдецької Божої Матері Нерушимої стіни (збереглася лише копія), місце поховання відразу двох блаженних — о. д-ра Миколи Конрада та дяка Володимира Прийми (їх проголосив блаженними Святіший Отець Іван Павло ІІ, Папа Римський під час перебування у Львові 2001 року), і Страдецьку Хресну дорогу.
Сьогодні Страдч є тим місцем, де душа знаходить розраду та спокій, де відбуваються чуда фізичних і духовних зцілень.

Джерело: http://uk.wikipedia.org/wiki/Страдч