В 1799 році церква мала 23 морги землі (в т.ч.14 моргів соснового лісу). Парохом був о.М.Ганулевич [12, с.19]. Він помер 27 січня 1806 року [13, с.69].

У 1811 році церква Вознесіння Христового була вже трохи знищена часом і стояла на дубових підвалинах. Була збудована з цілих дерев'яних кругляків і вимагала нового ґонтового покриття. Вартувала 200 зр. Зате мурована хата пароха вартувала 2749 зр. Було в ній дві кімнати з кахельними печами, а також пивниця. Стаєнка для корів була покрита сітником та шуварем і вартувала всього 20 зр. Інших будівель не було. На краю цвинтарю стояла стара хата для дяка з єдиною кімнатою. Вартість її, як і стайні, становила 20 зр [5, с.З]. Можливо, що в ній дяк і вчив дітей. На цвинтарі також стояла дзвіниця, оббита з боків дошками. Цвинтар був обведений парканом. Церква мала трохи піщаного поля, яке можна було зорати одним плугом за 4 дні, 14 моргів соснового лісу та кілька моргів хащів. Раніше парох міг вільно браги для себе 156 фір дров з навколишніх лісів, але весною 1801 року це право було більш точно визначене. Він міг щорічно браги по

12 сягів твердого та м'якого дерева. Від кожного господаря отримував по 18 гр польських проскурного. Від трьох людей, що осіли на церковних землях, отримував 12 зр чиншу. На старому цвинтариську з дозволу янівського старости оселились жиди Бенджамін та ІІІмуль Форуми, забравши 2,5 морга землі. Адміністратором парафії був о.Григорій Левицький [5, с.3-4].

У 1816 році парохом Янова був о.Косма Хрущ, поставлений тут 1812 року [23, с.25]. Згодом він був деканом. В 1820 році церква мала 30 моргів землі в 14 ділянках [2, с.10]. Серед них було 14 моргів лісу [1, сі 19].

В XIX ст на кошти камери в місті була збудована велика церква [50, с.52]. В церковному шематизмі зазначено, що церква Вознесіння Христового була збудована 1831 року [61_? с.235/1931]. Ця інформація виглядає помилковою, бо в акті візитації парафії 14 квітня 1841 року зазначено, що о.Іван Домбровецький добре вів метричні книги, але церква погрожувала обвалом і треба було негайно братися за ремонт даху. Паркан навколо церкви також зігнив і впав. Візитатор о.Кучинський з Страдча доповідав консисторії, що янівська громада власними силами не зможе виконати ремонту, бо не знайде стільки коштів [13, с.54]. Восени цього року в церковних колах обговорювалося питання про можливість українських богослужень в костьолі в період проведення ремонту церкви [13, с.56-59]. Але в 1930 році в церковній анкеті о.Кушкевич власноручно записав, що церква збудована 1831 року і покрита ґонтом [13, с.24]. Мабуть в цей же час був встановлений у ній іконостас, який був надто маленький і не підходив до великої церкви [16, с.52]. Мабуть він був перенесений з старої церкви.

Ще більш цікавим є церковний інвентар 1827 року. В ньому зазначено, що церковна будівля вартує 400 зр, дзвіниця 100, три дзвони на ній- 75, напрестольне євангеліє 10, інші 14 книг- по 1-3 зр [10, с.56-58]. З цього виглядає, що нова церква вже стояла до 1827 року, але була збудована настільки кепсько, що через 10 років потребувала більшого ремонту.

1 вересня 1839 року о.Косма Хрущ записав церкві 100 зр, щоб щорічно за упокій його душі відправлялося дві співані Служби Божі, а дякові з них мало виплачуватися 40 кр [12, с.5].

У 1860 році о.Петро Блюс заміняв з Олексою та Ганною Червінськими чверть морга церковного поля, розташованого при дорозі до Лелехівки. воно було глинисте і на ньому брали глину для своїх потреб всі бажаючі. Червінський займався виготовленням цегли і йому це поле було потрібним. Церква отримала від нього більшої площі город, що прилягав до церковних грунтів [14, с.3-5]. Влітку 1860 року міщанин Олекса Тузяк подарував церкві майже 4 морги луки Максимівка, яка давала 8 зр щорічного прибутку За ці кошти за упокій його душі в церкві мали правити дві співані та дві читані Служби

ожі [12, с.5]. Ще морг цієї луки подарував церкві влітку 1894 року Михайло Великопольський [12, с.5].

 На початку 1862 року в середовищі українських міщан настало велике духовне піднесення. Вони почули, що у Львові "якісь злі духи" не шанують український обряд. Заносилося на якусь демонстрацію. Щоб її не допустити, на Йордан до недобудованої ще церкви разом з українцями прийшли і поляки, зокрема й чиновники. Хтось (мабуть парох), розчулений цим кроком поляків, оповістив громадськість через газету, що в Янові була продемонстрована любов і злагода між двома народами [59, 4.5/1862]. З цього газетного повідомлення дізнаємося, що в Янові велося будівництво нової церкви.

26 травня 1872 парафіяльний комітет погодився зробити ремонт парафіяльних будинків і наступного року виконав цей ремонт. Але бідні парафіяни не змогли зібрати коштів на ремонт даху і відклали його ремонт ще на рік. В серпні 1875 року о.Антін Нижанківський прохав в консисторії допомоги, бо дах і далі стояв невідремонтований [13, с.34]. В жовтні 1883 року він повідомляв консисторію, що конкуренційна комісія, складена з міщан та представника патрона церкви, ухвалила нарешті дати штахети навкого церкви, бо протягом багатьох років стояла ніби на пасовиську. Вартість роботи становила 416 зр [13, с.32]. Згідно закону патрони церкви (тобто власники міського маєтку) були зобов'язані виділяти шосту частину витрат на будівництво або ремонт. Але добитися їхньої згоди можна було тільки під натиском державної влади. На конкуренційній комісії визначалося хто, коли і скільки коштів повинен виділити на такі роботи. Процес збору коштів нерідко розтягувався на кілька років. Відповідно повільно відбувалася заготівля будівельних матеріалів (каміння, цегли, вапна, дерева).

Варто зазначити, що на початку 1884 року вартість місцевої мурованої церкви під ґонтовим покриттям становила 3500 зр, мурованої хати пароха 1200 зр. Тоді з 35 церков деканату тільки дві (в Страдчі та Старичах) мали бляшане покриття [10, с.49].

Влітку 1885 року місцевий парох о.Антін Нижанківський отримав дозвіл відправляти по два богослуження у неділі та великі свята: в Янові та дочірній парафії Лелехівка [54, ч.67/ 1885]. Парох мав рівний чіткий почерк з великим нахилом вправо.

Невідомо чому він захотів піти з Янова і на початку травня 1886 року помістив в газеті "Мир" оголошення, що хоче поміняти Янів на будь-яку парафію в Галичині [56, ч.43/1886]. Консисторія дозволила йому помінятися з парохом Ясниськ о.Миколою Стрільбицьким [56, ч.50/1886].

Від липня 1886 до квітня 1887 року парохом тут був о.Микола Стрільбицький. Після того він на 6 років перейшов

у Великополе, а в травні 1900 року знову повернувся до Янова. народився в селі Саранчуки 1844 року, висвячений восени 1870 року [22, сі8]. Але з далі цитованого документу випливає, що ця інформація не зовсім точна.

В березні 1894 парох о.Микола Стрільбицький переходив звідси у Великополе і залишав своєму наступникові цінних паперів на суму 800 зр [15, с.57]. Церква також мала облігацію на 400 зр, отриману за кошти, виділені камерою замість права церкви щорічно отримувати з лісів паливо [15, с.68]. На цінні папери церква отримувала відсотки в банку. 29 червня 1894 року в місті відбулося засідання конкуренційної комісії в справі ремонту церкви і парафіяльних будинків. Кошторис становив 1037 зр, але праця мала бути розтягнута на два роки, бо міщани не змогли відразу зібрати стільки грошей [12, с.37].

В 1895 році парохом Янова став о.Мирон Коновалець, а завідувач парафії о.Михайло Яцкевич перейшов у Хоросно [55, ч.3/1895, с.48]. Мабуть о.Мирон мав два імені, бо в документах підписувався як Орест. Писав з "ятями" та твердими знаками, притаманними російському правопису, але користувався українською мовою [15, с.46].

Янівська парафія була бідною. Видно це навіть з церковної фасії 1900 року. Щорічний дохід пароха становив 251 корону, а витрати понад 78 корон. До офіційно визначеного прибутку 1200 корон не вистачало 1027 корон [12, с.25]. Цю нестачу мала компенсувати держава зі своїх спеціальних фондів у вигляді так званого конгруального додатку. Не знаю, наскільки регулярно цей додаток виплачувався і чи всім священикам. Зрозуміло, що священик мусив при цьому "бути зручним" для влади. Держава мусила визначати певний рівень добробуту пароха, бо він в якійсь мірі виконував обов'язки державного службовця: видавав різноманітні довідки для громадян та державних установ, вів метричні книги, доводив до населення розпорядження влади і в значній мірі визначав позицію громади з важливих питань.

У вересні 1901 року тут знову мала відбутися конкуренційна розправа в справі ремонту парафіяльної хати та господарського будинку священика [17, с.79].

Деякі мешканці Янова перед відходом в кращий світ робили пожертви на церкву. У 1903 році, за два тижні до смерті, 356 корон записав їй Григорій Савчук [18, с.З]. У 1908 році Анна Лисаківська записала церкві 400 корон, але її спадкоємець Юрій Великопольський не хотів виконати заповіту. Тільки через суд церква стягнула 280 корон [13, с.6-9]. Валеріан Лагощнський з Залісся влітку 1905 року записав церкві 400 корон [11, с.94]. Восени 1916 року Стефан "де Згалат" Лозинський з Лелехівки записав церкві 200 корон [11, с.90]. Влітку 1919 року на утворення богослужбових фундацій пожертвували церкві гроші зразу „троє парафіян: Марія Кропильницька із Залісся 500 корон, Йосиф Флайшурович 500 корон Йосип Файшурович

корон та Меланія Грущинська 800 корон [18, сі 18-129]. Майже всі записи парафіян стосувалися утворення богослужбових фундацій. Після смерті жертводавців щорічно в церкві мала правитися одна Служба Божа за "відпущення гріхів".

За кілька років до смерті о.Стрільбицький також подбав про утворення відповідних богослужбових фондів. В січні 1912 року він пожертвував консисторії цінний папір вартістю 200 корон, щоб у церкві села Саранчуки на Бережанщині двічі на рік відправлялися богослуження за упокій душі о.Миколи Стрільбицького та його дружини Юстини (з Шведзицьких) Стрільбицької (мабуть це були батьки янівського пароха). Одночасно він передав другий цінний папір на 200 корон, щоб в церкві села Зарудці біля Жовтанців щорічно відправлялися два богослуження за упокій душ Петра та Володимира Корчинських, Аполонії (з Богачевських) Корчинської (мабуть це були батьки його дружини), а також Анелі (з Корчинських) Стрільбицької (своєї дружини) [11, с.42, 53].

Влітку 1902 року розпочалася справа виготовлення нового іконостасу. Секретар суду Роман Дмуховський разом з своєю дружиною Людмилою заснували в Янові комітет для спорудження іконостасу. Він подбав про фотографії найкращих галицьких іконостасів, щоб вибрати відповідний взірець. На основі цих фотографій місцевий різьб'яр Іван Когут мав створити ескіз нового іконостасу. В артиста (художника?) Августиновича він придбав образ Ісуса Христа для цього іконостасу та обіцяв дати ще трохи грошей. Господар із Залісся Йосиф Кушнір пожертвував на іконостас 200 корон, 800 корон дав у безпроцентну позику, а ще 1000 корон обіцяв позичити під 5% на строк 10 років. Різьб'яр Когут заявив, що працювати над іконостасом буде безплатно [16, с.50-51].

У 1902 році було розпочато виготовлення красивого нового іконостасу до янівської церкви [30, с.8]. Восени 1907 року о.Стрільбицький-просив дозволу в консисторії продати один з двох старих бічних престолів з церкви за 80 корон церкві села Повітно. Парафіяни на їхнє місце вже мали два нові престоли [18, с.95]. Дяком в церкві тоді був Михайло Сойка [12, с.9].

В роки І Світової війни янівська церква займалася патріотичною діяльністю. Весною 1916 року о.Іван Михайлів зібрав у місті 70 корон для УСС [58, 4.28/1916]. За ці гроші по державній ціні можна було купити 10 кг м'яса [58, с.32/1916]. 25 жовтня 1916 року завідувач парафії о.Александрович доповідав консисторії, що янівська церква, найбільша на найкраща в повіті, була дуже пошкоджена під час війни. Шрапнелі та кулі карабінів подірявили ґонтовий дах і його потрібно було міняти на бляху. Дуже пошкоджене склепіння над бічним входом до церкви треба було розібрати і зробити нове. Також протікало через тріщини склепіння головного куполу, а

бічні стіни були подірявлені кулями. За оцінками парафіян на ремонт церкви потрібно було до 10000 корон [18, с.П5]. 23 травня 1917 року після смерті пароха о.Миколи Стрільбицького церковне майно було передане адміністраторові парафії о.Йосифові Александровичу [18, с.106]. Невідомо, чи проводився ремонт церкви у 1916-17 роках, але вже 18 липня 1919 року о.Александрович просив у консисторії дозволу використання коштів з церковної скароони на ремонт церкви, ушкодженої протягом українсько-польської війни весною 1919 року [18, с.111]. Такий дозвіл був даний, бо парафіяни нічим зарадити не могли через цілковиту бідність. Відомо, що в 1924 році парохом в місті був о.Лев Дорош [19, с.79]. Не виключаю, що він міг походити з села Ракобовти, де протягом 55 років був парохом о.Іван Дорош, який міг доводитися батьком о.Леву.

В 1926 році парохом в Янові був призначений о.Михайло Кушкевич, який повернувся з вимушеної еміграції з Чехословаччини. В роки світової війни він був військовим капеланом австрійської, а згодом української армії. Після війни мешкав з сім'єю в місті Німецьке Яблонне в таборі колишніх українських вояків. У Янові парох включився в активну громадську діяльність. Жодне свято не могло обійтися без участі його дружини Леонтини. Померла вона в серпні 1935 року і похована у Львові на Личаківському цвинтарі [54, ч.221/ 1935]. Сам о.Михайло писав у 1930 році, що поставлений тут парохом 1928 року. Він народився 16 березня 1884 року в селі Дубрівка Самбірського повіту і був висвячений у Львові 1914 року [21, с.24].

У 1930 році о.Михайло Кушкевич мав тут та в Заліссі 864 вірних [61, сі 19/1930]. Церкві належали 60 моргів землі [61,с.235/1931).

В 1931 році він подав польській владі статистичний звіт про зміни населення в місті українською мовою і за це мав відсидіти 5 діб в ув'язненні або заплатити штраф. Коли 30 червня поліцай просив його заплатити 100 зол, бо якось не випадало владі садити в камеру священиків, то парох несподівано вибрав ув'язнення, щоб надати справі більшого розголосу. Вийшов на волю в неділю 5 липня о 4 годині після обіду і при величезному здвизі народу став правити вечірню в церкві [58, ч.29/1931]. Такий крок священика більше робив для зростання національної свідомості населення, ніж десятки патріотичних лекцій. Бо він реально "душу й тіло клав за нашу свободу", а не тільки гарно говорив, як вміють це робити тисячі людей.

Відомо, що Найвищий Трибунал у Варшаві 28 червня 1934 року відхилив скаргу о.Кушкевича на штраф, накладений иоєводою за те, що дав список населення "в єнзику їм паньствовим" [55, ч.12/1934, с.258]. В теперішні часи переважна більшість українців своїми діями не виявляє якогось задооволення вживанням в державних установах державними

службовцями недержавної мови. Боляче відчувається нестача таких осіб, як о.Кушкевич.

За даними 1939 року церква мала 32,19 га землі [20, с.68]. Восени 1939 року ця земля була конфіскована.