| Головна » Статті » Янів (Івано-Франкове) |
Янів – територія весни
| Янів – територія весни Богдан ВОЛОШИН, „Новий Погляд” / 07.03.2008 13:45
Я переконався на власному досвіді – якщо довго дивитися в стелю, особливо міцно заплющеними очима, десь на десятий-п`ятнадцятий день починаєш бачити небо і навіть щось поза ним. Але для чого так довго чекати? За вікном по-літньому звабливе сонце кличе у дорогу, назустріч розбурханій весні і пригодам. Тож vade mecum, читачу, іди за мною! Маршрутом «Львів – Божа Воля» Куди поїхати? Щоб довго не збиратися – варто махнути в Янів, що за 22 кілометри від Львова. Природа там надзвичайна і містечко чарівне. Отже, спочатку треба дістатись... Янівського цвинтаря. Саме біля нього облаштували автобусну зупинку маршруток, що прямують Яворівським напрямком. Мені дістався автобус із інтриґуючим маршрутом «Львів-Божа Воля». Ну як в такий не сісти? Треба буде обов`язково відвідати це село. Це вам не «Київ-Татарбунари»... Дорога до Янова – якихось 20 хвилин їзди, але й за цей невеликий відрізок часу вам так натовче задок, що виходитимете з авта, як після двогодинних перегонів на верблюдах десь в Саудівській Аравії. Трасу жахливо розбили вантажні фури, які цілими караванами шмигають до кордону і назад. Схоже, про це знали австріяки, які наприкінці ХІХ століття проклали зі Львова до Янова колію. Потяг ходив мальовничими пагорбами тричі на день і так повз, що вельмиповажне панство, яке ним їхало відпочити та розважитись у містечку, казало, що пішо цей потяг могла обігнати навіть дитина. Колії уже давно нема, отже треба тішитися, що й так їдемо. Мета виправдовує засоби і, повірте – треба трохи потерпіти, щоб потішити око чудовими краєвидами. Аж ось і Янів. Проте на придорожньому вказівнику написано «Іванофранково». Таку назву Янів надбав 1946 року, як казала моя бабця, за третіх москалів. Хоча за весь час, скільки я не їжджу в це славне містечко, жодного разу не чув, щоб його хтось вголос так називав. Кому заважала ця назва? Був собі якийсь Ян Свошовський, писар руських земель, який у 1611-му році й заснував місто, то чому його треба забувати? Не Іван же Франко став батьком цього поселення. Кажуть, що пан Ян був українцем, обстоював православну віру, щоправда, згодом став латинником і заклав у Янові дерев`яний костел. Але це не причина його забувати... Є ще одна дурниця на дорожньому вказівнику – перед «Іванофранково» стоїть абревіатура смт. Тобто селище міського типу. Але, якщо є таке, значить має бути й селище сільського типу! Натомість такого нема. Тобто йдеться про те, що Янів село переріс, а до міста шапкою не дістав. Не знаю, як янівчан, тобто іванофранківців, але мене така «арифметика» б образила. Озеро-рай Але облишмо зайві розмірковування, адже автобус уже зупинився і я вдихаю запашне повітря Розточчя! Виходити варто перед поворотом на озеро, щоб перейтися до Ринкового майдану пішки. Містечко приймає тебе в свої обійми і провадить звивним гостинцем. Очі вбирають синь неба, яке плавно переходить у мінливе свічадо озера. Воно проблискує поміж будинками, садками і парканами, кличе до себе. Угорський мандрівник Адам Кіралі писав на початку XVIII століття, що випущена з рушниці куля не долетить до другого берега, таке це озеро широке. Але спершу треба віддати шану самому місту. Дорога помалу береться вгору. Я вростаю у його чарівну провінційну ауру. Ось аптека, на вивісці крім годин роботи є напис: «Санітарна година - п`ятниця». І такі години бувають, на весь день... Ось велична новозбудована церква святого Володимира, далі ще одна, десь на двісті літ старша, ще далі, на пагорбі – костел. Його пізньобарокові риси викликають добру усмішку, а ще телевізійна антена на сусідній сосні біля плебанії – Бог повернуся у храм, який уже діє. Тут 1759 року поховали Констанцію Понятовську - матір останнього короля Польщі Станіслава Авґуста. Майже навпроти, через дорогу – вуличка. Перед нею вказівник, що за п`ять кілометрів починається Яворівський національний природний парк. І слава Богові. Простую вулицею до озера. Раптом, о чудо! Помічаю кілька діючих помп, що тягнуть воду з артезіанських свердловин. Таких чимало було у довоєнному Львові. Кому вони заважали? Не стримуюсь, щоб не спробувати водиці. Кілька разів помпую довгим важілем – нарешті полилась холоднюща, аж зуби ломить, вода. Смачна, але чомусь солонувата. Нарешті озеро! Від берега тягнеться довжелезна гребля, що ділить плесо на кілька ставків. Вони наче нанизані на в`юнку річку Верещицю. Назва дещо дивна – хто ж тут верещав з часу, коли тут поселились люди? Птаство, якого ніколи не бракувало на ставках, чи прекрасні купальниці, на яких чигали у чагарях зайди татари, поляки, шведи чи росіяни? Немає на це відповіді. Зате відомо, що став тут був десь з 1407-го року, задовго до закладення, власне, міста. У цих благословенних місцях люди поселились давно: рибалили, на пасіках збирали мед, закладали корчми, полювали... І нині полюють – уздовж усієї греблі знаходжу сліди мисливців: стріляні гільзи «Патриот» і «Tako Magnum», консервні банки від шпротів і купи пляшок з-під води і горілки. Свинство, не гідне людини. Хоча не гоже обзивати свиней за гріхи людей. Напевно, скоро з`явиться нова приповідка: «нагадив, як людина». А, можливо, вона вже популярна, принаймні серед звірят і птахів приміських лісів. І чому люди так люблять лишати по собі гори сміття, що не розкладається, та випалену, запаскуджену землю? Царі природи, і нема на то ради... Підставляю сонячному вітру обличчя – він наче вправний цирульник масує чисто виголені щоки теплими, м`якими долонями. Сонце сяє на залишках озерної криги, іскриться на хвилях кришталево чистої води, банях церков. Від простору, високого неба і мальовничого пейзажу міста захоплює подих, на душі стає тихо і безвітряно. Пухнасті котики базьки-верби лоскочуть вітер і він зривається вихором, щоб шугнути у височінь, донести у найдальші куточки краю найголовнішу новину сьогодення – весна ступає землею, проганяючи важкий зимовий сон. Але що це? Вітер полетів у бік міста і підняв чорні пасма диму – горить озерний очерет. Може це так і треба за технолоґією, але місто одразу якось спохмурніло і завмерло у тузі. Крізь дим здавалось, що Янів щойно відбомбордували «мессери» і «фокери». І тут «царі природи» про себе нагадали... Рибне місце Греблею простували три рибалки із невеличкими вудками. В озерах ловити заборонено, зате в навколишніх струмках, ровах і у самій Верещиці – можна. Вода тут доста глибока, темна, Верещиця виливає на болотяні низини та луки. Уже пахне рибою. А знаєте як готувати коропа по-янівськи? Нехитра наука, але все треба робити вірно і зі смаком – це з власного досвіду. Не знаю, чи можна купити достаньо велику рибу в самому Янові, але й привезена зі супермаркету смакуватиме не гірше. Короп повинен бути великий, кількакілограмовий і свіжий, а не залежаний в холодильнику. Уже на Янівських пагорбах серед лісу треба викопати яму сантиметрів на 20-30 углиб і на довжину риби, розпалити у ній велику ватру. Поки горітимуть дрова, почищену і випотрошену рибу треба посолити, поперчити, змастити майонезом. У черево рибі щедро напхати цибульки, моркви і зеленини. Прикрашеного коропа покласти в ложе з харчової фольги. Раніше рибу обмазували глиною. Але з фольгою гіґієнічніше. Уже в майже цілком наладовану рибну яскиню треба для присмачення покласти кілька шматочків добре прокопченого шпондера чи сала. Тоді ґерметично закрити пакунок. Тим часом ватра перетвориться на купку гарячої ріні. Пакунок треба покласти у ямку, а зверху засипати рінню... Через півгодини, сорок хвилин – акуратно розгорнути вуглі і витягнути страву. Головне - не порушити ґерметичність пакування! Опісля розкрити фольгу і, рясно поливши коропа лимонним соком, з Божою поміччю почати трапезу. Їсти треба руками. Повірте, нічого смачнішого ви ще не смакували! Та не лише рибними потравами славний Янів. На горі, уже на межі містечка, біля бензозаправки причаїлась невелика придорожня корчма. Будете в тих краях – не соромтесь, завітайте і обов`язково замовте домашні ковбаски і крижалки (квашену цілими головками капусту). За якихось десять хвилин вам принесуть, вишневі із хрумкою скоринкою, ковбаски і щедру порцію крижалок. Від часникового духу капусти і соковитих ковбасок, що порскають присмаженим бурштиновим салом, паморочиться в голові і ротова ямина виповнюється літрою слюни... Смачного! Виповнений смаколиками і пивом, я поволі, наче перевантажена фура, спускаюсь до Ринкового майдану. Сонце припікає від щирого серця. Минулоріч із друзями ми були тут десь на жіноче свято і навкруги лежали мокрі, важкі кучугури злежаного снігу, падав рясний дощ і весною навіть не пахло. Сьогодні ж автобус «Львів-Божа Воля» привіз мене у справжнє царство весни і пробудження. Про це свідчила і перша легкокрила чайка, що зависла високо в небі. Незабаром крига на ставках зійде і вони заселяться дикими качками, чайками, чаплями і лебедями. Навколишні ліси пишно вкриються пінявою зеленню і світ стане досконалим настільки, що поява людини в лісових дебрах викликатиме щонайменше здивування. Залишаючи Янів на одинці із весною, я щиро тішився, що зовсім неподалік кам`яного Львова б`ється зелене серце тихого Янова, де днями народилась весна. | |
| Переглядів: 2339 | Коментарі: 2 | | |
| Всього коментарів: 1 | |
|
| |
