Похорон без священика

«Не йняв віри, коли довідався, що зробив Славік. Він не належав ні до вар?ятів, яких нині вистачає, ні до хуліганів, ні до пияків. Звичайний собі хлопець…»
, – поділився згадкою знайомий загиблого Віктор.

Зі слів старшого інспектора дозвільної системи сектору охорони громадського порядку Яворівського РВ ГУ МВСУ в Львівській області Олександра Миська, «хлопець зареєстрував рушницю десь півроку тому; з психікою у нього було все гаразд – є на те медичні сертифікати; у міліцейській хроніці ніколи не фігурував».

На запитання журналіста, чи була передсмертна записка, – старший дільничний інспектор Івано-Франкового Володимир Шаблінський відповів ствердно, мовляв, «хлопець у коротенькому листі до рідних, попрощався з матір’ю та двома старшими сестрами і попросив вибачення. Однак, чому так вчинив, не пояснив. У покійного під час судмедекспертизи слідів алкоголю не виявлено».

– А чи був дзвінок до дівчини, як про це розповідають люди?

– Був. Слідчі у цієї дівчини брали свідчення. Вона лише розповіла про те, що напередодні цієї трагедії вони не те що посварилися, а просто посперечалися стосовно спільного святкування Нового року.

Друзі Станіслава кажуть, що у нього та його дівчини Надії стосунки були якісь дивні. Зустрічалися близько двох років, однак разом їх мало хто бачив.

«Надійка – зі шляхетної родини, вона не могла заподіяти нікому такого горя, яке б могло спричинити аж до смерті. Її сім’я дуже переживає через ці чутки. Не пишіть прізвища дівчини у газетах. Їй ще жити й жити…», – попросили автора цих рядків сусіди покійного.
Такого великого похорону в Івано-Франковому вже давно не було. Люди за труною йшли, наче онімілі. Священик від панахиди відмовився й процесію не очолив, бо самогубців у Галичині не відспівують.

Нещасна мати лише дивилася крізь туман сліз, як покропили могилу її сина освяченою в храмі минулого Йордану водою. Рівно два роки тому в цей самий день пані Ганна поховала свого чоловіка.

Розстріляна материнська доля

Два десятка років тому Ганна й Микола с працювали на одному з найпотужніших в Україні меблевих виробництв. У подружжя спочатку народилися дві доньки, а тут Бог дав ще й синочка. Не довго жили в батьківській хаті в селі Страдчі – фабричне керівництво виділило їм квартиру в Івано-Франковому. Мали гадку згодом побудувати просторий котедж, аби мешкати тут разом з майбутніми зятями, невісткою, онуками.

З 1991 року фабрика почала занепадати: безробітними стали і Микола й Ганна.

За копійки з біржі праці годі було вижити. Тому Ганна, як і тисячі інших жінок з українсько-польського прикордоння, змушена була податися на заробітки в Італію. Чоловік занедужав і помер.

Опісля закінчення школи Станіслав роботи вдома так і не знайшов. Щоправда, подейкують люди, пробував «човникувати» в Польщу з різноманітним крамом, але безуспішно. Жив з сім’єю старшої сестри в батьківській квартирі, а ще одна сестра, як вийшла заміж, то поселилася у старій бабиній хаті.

Коли хлопець застрелився, жодна людина на Яворівщині Ганну за те, що поїхала на заробітки й покинула сина, не осуджує. Люди горе розуміють, бо самі від подібних проблем не застраховані: соціальні негаразди в державі, яким не видно наразі ні кінця, ані краю, не одного довели до відчаю.

На думку психолога Олени Сльоти-Маршук (Яворів), «внаслідок економічних криз змінюється не тільки матеріальне становище громадян – часто людина відчуває себе повною невдахою, звинувачуючи, у першу чергу, не зовнішні обставини, а саму себе. У такій ситуації майбутнє видається їй невизначеним, а самогубство – єдиним прийнятним способом виходу із скрути».

За словами працівника місцевого відділу в справах неповнолітніх Богдана Кулеби, «майже кожна третя родина, від Янова до Львова, – відрядила батьків у найми за кордон. Діти, в основному школярики, живуть з дідом чи бабою. Де правду діти, жодні опікуни, громадськість чи вчителі, як би не старалися, не замінять рідних тата з мамою».

«Психоаналітики констатують, що винних у самогубстві, як правило, немає. Це рішення самої людини, бо розпоряджатися своїм життям – невід’ємне право кожної особистості. Та все ж необхідно відшукувати інші методи для вирішення власних проблем. Тому служба у справах неповнолітніх відвідує школи, масові заходи за участі молоді, де у співбесідах радимо, переконуємо: не бійтеся звертатися в скрутній ситуації за допомогою до близьких, друзів, працівників соціальних служб; випробуйте усі можливі шляхи виходу з кризи, використайте шанс поговорити з будь-ким. Адже позбавити себе життя – легко, однак неможливо вже буде повернутися і виправити скоєне», – вважає Богдан Кулеба.

(Імена, окрім офіційних осіб, з етичних міркувань змінено. – Л.Ш.)